Вічний села Морочне

Ікона Ісуса Христа з морочненського костьолу.

       У хаті 83-річної Ольги Курин, що із села Морочне висить ікона Ісуса Христа із колишнього католицького костьолу, котрий був колись у селі.

       Усе своє життя баба Оля проходила до церкви, а ось цей образ оберігає, як ніщо інше, у своєму домі. Бо дуже вже у нього трагічна і повчальна доля. Вірить і сама, що Спаситель також охороняє її родину і людей у селі, допомагає їм.

       — У Морочному костьол побудували на початку 30-х років. Правда, католиків було небагато, але ксьондз опікувався усією округою. Заходили до нього і православні, особливо тоді, коли святкували державні польські свята, —розповідає баба Оля. — Дехто із наших приймав католицьку віру. Як ото двоюрідна сестра мого чоловіка Івана, Катерина Брень. Вона й жила недалеко від костьолу. За це ніхто людей не засуджував, католики й православні жили в селі мирно. Дружили між собою й батюшка з ксьондзом. Разом у школі викладали Закон Божий. Батюшка — для православних, а ксьондз — для поляків. Під час минулої війни, коли німці відійшли вже на Захід, ключі від костьолу були у Катерини, бо ксьондз також поїхав із німцями. Одного дня ми з Іваном, ще жили тоді на хуторі, пішли провідати родичку. І треба такому статися. Налетіли німецькі літаки, бомбили село. Одна із бомб впала прямо на костьол, і той загорівся. Люди кинулися рятувати майно. Мій Іван виніс у позолоченій рамі ікону Христа Спасителя. Врятували тоді небагато майна, дуже вже швидко костьол згорів. А ікону ми забрали до себе на хутір. Через кілька днів прийшлося усім нам покидати рідну домівку, адже до села підійшов фронт. Забрали із собою все необхідне для життя, а ікону залишили у хаті. Коли повернулися назад, побачили страшну картину. Хата була пограбована. Ікона Спасителя валялася на підлозі, уся потоптана чобітьми, а в одному місці ще й прострілена кулею. Не було на ній і позолоченої рамки. Хто таке зробив, я й до цього дня не знаю, але, напевно, то були не Божі люди. Після побаченого я і вирішила усе своє життя зберігати іконуу себе в хаті, — підсумовує свою розповідь баба Оля.

       По війні родина Куринів переїхала із хутора у село. Чоловік Іван став першим головою колгоспу. У ті роки набідувалися чимало. Довелося навіть на Урал виїжджати в пошуках кращого життя, щоб прогодувати сім’ю. А сім’я була чимала. Дванадцятеро дітей подарувала світові пані Ольга. Не всі вони вижили. Але і в горі баба Оля постійно молилася до Спасителя перед іконою. І це додавало їй сили зносити життєві випробування. Молилася і за людей — тих, кому випадали у житті тяжкі випробування, кого долала хвороба.

—     Коли сусід Сергій Сільман тяжко захворів, щодня на колінах перед іконою я плакала і прохала: “Господи, зціли, поможи діткам тим, щоб вони не бідували”.
Вірить, що її молитви почуті Богом. Бо ще не пам’ятає випадку, щоб не було Божої допомоги тій людині, для котрої вимолює спасіння.

       Для баби Олі і її родини цей образ є чудотворним. Адже як говорить донька Антоніна, ця ікона продовжила мамі віку:

       — Коли вона захворіла, довелося лягати у Рівному в лікарню. Тато тоді ще живий був, говорить нам, дітям: “Помре наша мама”, — і так гірко плаче. Плачемо й ми. А однієї ночі сниться мені сон. Буцімто у тій лікарні, де мама лежить, знаходиться і наша ікона. Я здивовано питаю: “А що наша ікона тут робить” і чую голос: “Вона на реставрації, і ви її скоро заберете”. Коли я розповіла про сон, то тато посміхнувся: “Мама наша буде жити, бо цей сон є Божою ознакою”. З того дня ми усією родиною стали молитися перед іконою. Мама повернулася додому здоровою, а ось тато через кілька років помер. Все перед смертю просив у мами: “Прости мене, може, що й неправильно робив, неправильно жив”. На що мама відповіла: “Прощаю, бо ж чужому прощаєш, а тут свій”.
Про “польську ікону”, як її називають, у селі усі знають. Знають про неї і ті, хто спекулює церковними цінностями. Одного разу біля хати баби Олі зупинилося авто. Молодик, що зайшов на подвір’я, одразу ж без усяких заговорювань запропонував: “Продай, бабо, ікону, даю тобі сто гривень”. Було це якраз у ті часи, коли пенсію по півроку не платити, та ще й чоловік тяжко хворів. Але жінка виставила непроханого гостя за ворота: “А ти думаєш, що я на твої сто гривень позаздрилася, непотрібні вони мені, іди геть звідси”, — закрила за ним хвіртку.

      — Є речі, котрі не продаються, а якщо через них ще й отримаєш Божу поміч, то немає більшого гріха, ніж нехтувати ними, — переконана Ольга Курин.
      — Кожного разу, як день підходить до кінця, стає старенька на коліна перед святою іконою і просить у Ісуса спасіння для людей. Їй не важливо: чи з церкви ікона, чи з костьолу. Важливо, щоб була віра у людей до Бога, і любов поміж ними, бо Бог один для усіх.